Сьогодні у стінах Інституту відбулася розмова, якої суспільство часто уникає. Йшлося про те, що має назву «насильство», але насправді починається зі звичайного тону голосу, байдужого погляду чи образливого жарту..jpg)
Здобувачі говорили про булінг серед дітей, про те, як його помічають або, навпаки, не бачать дорослі. Про мовчання постраждалих, яке частіше за все не від слабкості, а від страху, що ніхто не зрозуміє. Про те, як реагує дитина, яку принижують, як змінюється її поведінка, міміка, спосіб спілкування.
Окрема частина зустрічі стосувалася мобінгу - тиску і знецінення у колективах, коли психологічна агресія маскується під «жарти» або «робочі зауваження». Присутні говорили про те, як такі дії поступово руйнують людину, змінюють атмосферу довкола, впливають на довіру і взаємоповагу.
Розмова не мала формату лекції. Це була жива зустріч, де студенти та модератори ділилися власним досвідом, ставили питання, намагалися знайти відповіді - чесно, без шаблонів.
Найважливіше, що пролунало сьогодні: насильство не завжди гучне, але воно завжди болить. Його можна не помітити, але не можна виправдати. І коли ми починаємо про це говорити - це вже перший крок до того, щоб зупинити..jpg)
Організували зустріч модератори Олександр Панасюк та Наталія Сек. Вони поєднали професійний і людський досвід, щоб пояснити, як розпізнати агресію - у поведінці, у словах, у системі стосунків - і що робити, коли вона торкається нас чи тих, хто поруч. Насильство починається з мовчання, а закінчується тоді, коли хтось наважується сказати: «Досить».